Секс і нічого особистого

Режисерка Ольга Ряшина, дочка продюсера Влада Ряшина, намагається пащекувати до Львова російськомовним контекстом за лекалами канадського лайт-порно, але чомусь швидко збивається на непорочне знімання скорострільної халтурки.

Халтура з фільмом Ряшиної розпочалася ще в лютому цього року, коли в розпорядженні міського голови Львова Андрія Садового чомусь йшлося не про фільм з назвою Секс і нічого особистого від компанії Star Media, а про стрічку Кохання і нічого особистого.

Столична цяця на київських понтах навіщось захтіла своєю квазіпрогресивною сутністю просвітити начебто консервативний Львів. Проте з місцевої адаптації канадського фільму My Awkward Sexual Adventure (2012) Шона Гарріті вона цнотливо забрала усі відверті сцени. Ні тобі масажної еякуляції, ні гейського плаката, ні куні після дині, ні сусіда з пенісом. Там, ніби й не Майкл Фассбендер у Shame Стіва Макквіна, але хоча б щось не настільки схоже на мініатюрні цюцюрки в другому сезоні шедеврального серіалу Patriot біля якого перший сезон Fargo, то якесь несусвітнє непорозуміння.

Як можна відразу помітити в оригіналі My Awkward Sexual Adventure нема жодного Сексу і нічого особистого, а все це лише наслідки російськомовної локалізації. У Львові, як можна зрозуміти з архівів інтернету, ця стрічка йшла під назвою Секс і нічого зайвого.

Якби режисерка Ряшина менше вимахувалась своєю столичною вищістю перед затурканими, на її думку, галичанами, то могла б просто замість канадського фільму, де лунає стільки сальси, розпочати скромненько, наприклад, з місцевої адаптації британської стрічки Cuban Fury (2014), де сексу майже обмаль, зовсім трохи. Хоча, де тепер у Львові знайдеш нормальний клуб для танців?

Так би ніхто не бачив бездонної прірви між канадським оригіналом та її столичною халтурою, хоча вона так покадрово (але за мотивами) копіює майже весь My Awkward Sexual Adventure та його репліки. І знімає вже так стерильно та непорочно, що відразу нагадує книгу "Зграя" львівської графоманки Анастасії Нікуліної. Ряшину навіть можна назвати ментальною посестрою Нікуліної. У Нікуліної за засиллям сленгу та всілякими "сраками", "мудаками" та "сучками" вилазила непорочна фраза "На сімнадцятиріччя дівчини вони стали близькі не лише душею, а й тілом", а в Ряшиної, аналогічно, за "підарасами", "мандами" та "сраками" цнотливо з'являться якась безплотна подоба чогось за кілометр схожого на еротику.

Канадське кіно Гарріті про метаморфози мешканця одноповерхового Вінніпегу у великому Торонто якесь людське, природне, людяне, тепле, делікатне, а відірваний від реальності фільм Ряшиної – просто штучна халтурка з фанерними персонажами. My Awkward Sexual Adventure, звісно, що не Take This Waltz (2011) канадійки Сари Поллі (з Торонто) з Мішель Вільямс (відразу після фільму Blue Valentine), Сетом Рогеном та Люком Кірбі, який нині смалить в другому сезоні серіалу The Marvelous Mrs. Maisel, а нещодавно тільки грав у злочинно недооціненому серіалі Rectify.

Однак навіть канадський постер міг легенько натякати на легендарний еротичний мюзикл Примхлива хмара (2005) Цай Мінляна.

Хоча, коли Ряшина цнотливо переінакшує (зрозуміло для чого) канадську сцену порно-трояка з мобільним завтиком обабіч (відразу згадується одна сцена зі славнозвісного серіалу Californication) на треш з Фемен і мєнтами, то можна лише здогадуватися чи часом не прилетіла ця ідея їй в голову саме з цього епізоду фільму Цай Мінляна.

Поруч з My Awkward Sexual Adventure відразу хочеться згадати серіали: Hello Ladies (2013-14) та Man Seeking Woman (2015-17), хоча найбільше канадський герой Джордан нагадує своєю педантичною підписаністю усього (а ще Зоряними війнами, одягом, а особливо взуттям) Шелдона Купера з Теорії Великого вибуху (2007-18). Джордан – то просто канадська пародія на Шелдона. Як довго Емі Фара Фаулер йшла до першого поцілунку з ним (з язиком, так, як мама з татком роблять) і як довго вона чекала на перший секс аж в 9 сезоні.

Пам'ятні чеки та квитки бухгалтера Джордана нагадують про один епізод між Пенні та Леонардом (але не кондому, хоча там був тест на вагітність), а прибирання паперів Джулії нагадує про Шелдона в образі Флеша. Десь поблизу індуса Дандака бігає й Раджеш Кутраппалі зі своїми походеньками, але навіщо Ряшина так успішно запорола цікавий фінал гарячої індуски Решми?

Трансформація сіренького задротика Джордана у великому місті не особливо апелює до якоїсь консервативності, особливо релігійної. Єврейство Джордана загадується мимохідь, як і рабин Фінкельштейн (Ряшина, як і Горов в придуркуватих Пригодах S Миколая, певно вважає, що всі галичани – жиди). Мама хоч і говорить про сина-педика, але особливо не педалюється у своїй агресивній турботі й навіть з'являється в сексуальній фантазії (якщо це так можна назвати) в масажному салоні. Рейчел не така бичка, як Леся Ряшиної. Преображення головного героя Джордана можна відчути та побачити на прикладі адекватного одягу та фризури (з якою він вже нагадує Роса Геллера з Друзів).

Якщо біля фільму Ряшиної й варто згадувати якийсь серіал, то хіба що торішню порнографію 1+1 Догори дриґом. Ряшина навіть спокійно могла не знімати місцеву репліку Секс і нічого особистого (яку вона сміло могла назвати Секс і нічого особливого чи Секс і нічого), а відразу починати з Cuban Fury, оскільки Догори дриґом легко назвати копією її фільму. У цьому серіалі львівський рагуль та лох (львівський охайний хлопчик) у великому місті вже демонстрував усю зашкарублу тупість та відсталість галицького населення на тлі життєрадісних та щасливих одеситів. Власне, тому й не обов'язково було переносити події десь до Праги.

Тобто, замість того, щоб розрулювати тонкощі психології міжлюдських взаємин, Ряшина вкотре для нової української кінематографії залазить у болото халтурної ілюстрації національного характеру, де переважно західні українці бігають етнографічними ареалами в образі відморожених довбокоників. Зі своїм фільмом вона чітко припасовується в лінійку обсирання столичними вуйками заходу України (і Львова, зокрема з україномовним контекстом): Останній москаль, Догори дриґом, Пригоди S Миколая, Шляхетні волоцюги, трохи Герой нашого часу (легке пащекування до україномовності), Скажене весілля (треш неошароварщини) і навіть Кіборги (з дещо міфічними претензіями до нациків).

І якщо Ряшина вже хотіла апелювати до толерантності та політкоректності у гомофобному Львові, то для чого тоді у її кіно з'являються "хохлушки", глузування з польської мови та совковий запашок біля згадок про Міністерство культури Чехії (характерні для русского міра)? Але ж так, все це роблять галичани, а вона, непорочна та свята, сановито возсідає на столичних пагорбах. Що це за вибіркова толерантність? Чому "підарас" – це неполіткоректно (до чого й апелюють деякі столичні фіфи), а "хохлушки" – це сувора правда життя?

Ряшина в жодному місці не Монті Пайтон (ні рачки, ні боком, ні на голові), усе її кіно навіть не карикатурка чи гротеск, а лише пацаватий треш з примітивними жартиками а-ля бородате малятко Дзідзьо, адже увесь канадський абсурд вона вирізала. Її невміла режисура нагадує Джорджика в сцені куні на дині. Вона кудись галопом летить, поспішає, чомусь біжить шпортається, затинається, актори (Леся і Вася) істерично випльовують з себе фрази. Навіщось експлуатує набір убогих стереотипів русского міра про Львів і наче обслухалась Oxxxymironа: "Куни в десять лет – вот мой университет. Не обрезан, предъявляю папарацци хер. Моя мать – Тереза, папа – Ратцингер".

Схоже, що про галицький секс Ряшина знає лише з бездарних фільмів Янчука (Залізна сотня), навіть не читала дещо пародійну графоманію Яценка "Короткий путівник з галицького сексу" і хтось вже нарешті мусить їй показати Тіні забутих предків Параджанова чи Камінну душу Клименка.

Секс і нічого особистого – це мікс чужорідних запозичень, несмішних жартів та цнотливої режисури без розуму й фантазії. В канадському фільмі багато чого було між рядками, а тут через невмілу режисуру та фанерну гру акторів все буквально на пальцях розжовують: дешево, сердито, грубо. Там все якось природно, а тут все через дупу. Там все логічно і плавно, а тут лиш квапливий набір епізодів.

Там було кіно про психологію, а тут якась передчасна евакуація будь-якої думки. Хоча добре, звісно, що це не маразматиччний Король Данило. Фільм Ряшиної взагалі не працює як романтична комедія. До чого тут Сердючка зі своєю мамою та ще з такими нагородними планками на грудях? Це Ряшина так її легалізує в державному соцзамовленні на рекламу повернення українських заробітчан додому?

Тут стільки "педиків" та "підарасів", але Ряшина цнотливо боїться покласти до вуст своїх героїв звичне "пішов на хуй". Замість канадського водограю зі взаємних "фак ю" вона разів п'ять юзає "сракату тупу манду" (а ще "трясцю", "охрінів", "пішов на хер", "курв", "сцяти в душі").

Інтонаційно це все звучить просто жахливо. Щось добре можна побачити лише в польській фразі Сергія про будеш пєрдольона (схоже, що імпровізація Луцького), десь фінальній фразі "здрисни з хати" та в тираді львівської мами Раїси (чому Раїси?) про "все чудесно, окрім того, що мій син підарас" (там ще буде педик та ганьба на увесь Львів). Хоча Сергій (російський варіант закінчення його імені обов'язково згодом використають) навіть не перевдягався у кобіту, не стояв під плакатиком "Я – гей", а його просто поцілував якийсь гомосексуал.

Біля Львова тут звично говорять про духовність, Пасху та пекло, тупо жартують з Папою (певне, що змовилися з Горовим), інтелігентні місцеві сім'ї мистців, а ще схоже, що режисерка одним вухом чула про скандал в Органному з йогою. Грізна галицька мама з придуркуватим сміхом, яка щонеділі ходить до церкви, тихенько вдома робить йогу, і це, на думку Ряшиної, має бути свідчення її консервативного лицемірства (або ж вона щось чула іншим вухом про галицьку хитрожопість).

Львівського рагуля Сергія прописують на вулиці Плуговій (хоча сценаристи могли б просто подивитися на карті, де це). Його грає актор Луцький, який після халтури Сторожової застави та графоманського серіалу Волинь, взагалі, нікуди не рухається. Його Сергій переграє і навіть не змінюється візуально під кінець фільму (лише одягом десь там починає натякати на героя Догори дриґом). Біля його прізвища ще навіть існує не особливо смішний прикол про Волинську та Луцьку області.

Притула в ролі Васі – перебор. Леся – бичка зі закидонами сучки. Сергій кінчає на ній з трусами на ногах (ніби Ряшина обдивилася Антихриста Трієра). Події чомусь відбуваються у 2019 році (але це таке). Рідкісний тупняк з дружками на весіллі Васі та Іринки. Ще можна зрозуміти продакт-плайсмент презервативів Dolphi в Україні, але що вони роблять в Празі? Краще б Ряшина вже щось японське рекламувала, наприклад, Okamoto.

Замість канадських креветок з афродизіаками у Ряшиної якесь мамчине курча. Що це за пляшка могоричу у чеському банку (типу, українці паскудять європейську цивілізацію своїми традиціями)? Навіщо повністю було давати танець Діани (зі Стрия) і навіщо Сергій танцював у стрипклубі? Нарешті хоч криптовалюта хоч якось алюзує до Шелдона. У ванні Сергій та Діана цілуються так, ніби режисерка не може забути сцену зі Шарон Стоун та Сільвестром Сталлоне в фільмі The Specialist (1994). Заміну Google на Поошук побачили у фільмі Hot Tub Time Machine (2010), а фінальний танець просто злизали зі стрічки Hitch (2005) з Віллом Смітом та Євою Мендес.

Найбільшим маразмом фільму варто назвати повернення Діани до Львова заради реалізації своїх кулінарних талантів. Хто на тверезу голову у нинішній ситуації повертатиметься з Праги на місцеві палестини? Канадська Джулія залишалась в Торонто та вимріювала собі ресторанчик афродизіаків, а стрийська Діана (бо фонтанчик біля Ратуші) плекає собі ресторан бабціної кухні на розі Площі Ринок (там де нині бургерна Ozzy). Вона що, родичка Гріші Козловського чи має в кентах когось з !Фесту, щоб претендувати на точку в такій географії (+ доля Андрію Івановичу)?

Увесь цей інфантильний сором Ряшиної лише посилює хіпстерський саундтрек інкубаторної та невиразної музички з навіщось російськомовними барськими та монатіками (цим Іваном Дорном для бідних). Навіть мавкова співачка Руся могла бути актуальною, як ніколи раніше, там, де щось собі під ніс квилить травмований колектив Один в каное, який потребує негайної госпіталізації. Хоча стрічку Ряшиної не врятувала б навіть й хайпова alyona alyona, бо поки біля неї відразу згадуєш американську реперку Cupcakke, то це все трохи несерйозно.

А на цій райдужній темі мав би лунати торонтівець The Weeknd від якого мліють та непритомніють усі дівчатка світу, але тут буде британець Puma Blue з одним з найкращих треків цього року ("Lust"), який чомусь пролетів під радарами профільних видань.