Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке

Роксолана схвильовано курить кальян у сералі, адже аматорська самодіяльність у фільмі Пекельна хоругва, або Козацьке Різдво змогла підняти святі заповіти трешу на новий рівень.

Бородатий казкар Сашко Лірник вже був якось сценаристом фільму Чорний козак (2018), який у рідній неньці-Україні майже ніхто не помітив у прокаті. Цього року його нестримна жага до бутафорського фентезі, де козацьке міксується з містикою, знову набубнявіло новим фільмом.

Разом з режисером Мішою Костровим (добре, що ще не з Міхаїлом Свєтловим) він випустив у новорічний прокат аж до Різдва стрічку Пекельна хоругва, або Козацьке Різдво, яка відразу декласувала своїм побожним примітивом повік незабутній серіал Роксолана (хоча його режисера, Бориса Небієрідзе, більше пам'ятатимуть завдяки казці 1984 року Іванко і цар Поганин). Сашко Лірник полюбляє багато говорити про ватників, але його вишиватна фантазія про козаків та нечисту силу абсолютно нічим не відрізняється від совкового Різдва режисерки з Московського патріархату Олени Каретник у буковельському фільмі Тільки диво.

Посеред цього благенького трешу Лірник перевальцем походжає блаженною боголюдиною в кадрі, і йому навіть не шкода за увесь цей непотріб. Він так свого часу зневажав убогий серіал Останній москаль за його хохляндійську душу, але його Пекельна хоругва бовтається на одному рівні трешового безглуздя разом з серіалами студії 1+1: Останній москаль, Догори дриґом чи Великі вуйки. Все це тупо, допотопно та совково. Певне, що саме тому у Пекельній хоругві можна помітити акторку Лесю Самаєву з хохляндької недокомедії Скажене весілля, Арама Арзуманяна зі Скаженого весілля та Великих вуйків, а також акторку Тетяну Міхіну – Галлу з Останнього москаля.

Усе, за що так клянуть Московський патріархат, у фільмі Пекельна хоругва, або Козацьке Різдво повстає у всій красі вишиватної барви. Вульгаризація віри сентиментальним порно породжує єретичний епізод, де сльоза матері (звісно, що яскині-Богородиці) укупочці з промінчиком Різдвяної зірки стає термоядерною бомбою масового знищення для всілякої нечисті, типу москалів та поляків, а також різних нехристів, типу, турків. Сценарист фільму може відмазатись у тому епізоді козацькою автентикою, але, схоже, що цим сакральним моментом він надихався з фентезі Зоряний пил (2007), де силою безсмертної любові розносили відьму злу на дрібні молекули.

Якщо далеко не втікати від примітивних серіалів студії 1+1, то обов'язково варто написати, що сексистський гумор Сашка Лірника з його жартиками про дружин та тещ чудово лягає на дно подібних жартів від Вови Зеленського та 95 кварталу. Дуже легко зрозуміти бажання Пекельної хоругви взоруватися на сюрну радянську класику а-ля Вечори на хуторі біля Диканьки (1961) Олександра Роу, Вій (1967) Костянтина Єршова, Вечір на Івана Купала (1968) Юрія Іллєнка чи Пропала грамота (1972) Бориса Івченка. Однак у режисера та сценариста Пекельної хоругви нема навіть йоти приблизного таланту. Вони лише псують своїм застарілим мисленням згадки про ці фільми. А про Голос Трави (1992) Наталії Мотузко тут навіть краще не заїкатися.

Їхня вкраїнська ідилія-писанка (уся така потьомкінська) розкошує жахливою акторською грою (особливо, дітей), примітивною музикою, несмішними жартами та застарілою графікою. Вбиває усю красу української готики. І тут навіть краще писати не про безпросвітні 90-ті, а про далекі 50-ті чи 60-ті, оскільки режисерське мислення ніяк не може дотягнутися до ефектів з фільмів Майська ніч або утоплена (1952) Олександра Роу та Лісова пісня (1961) Віктора Івченка (про рівень акторської гри просто анічичирк).

Все це вкотре нагадує бездарну спробу Семена Горова, режисера Останнього москаля, зміксувати радянську класику та голлівудські стандарти у калічній стрічці Пригоди S Миколая. Певне, саме тому чортенята у пеклі так нагадують своїм гримом Міхаїла Боярського в ролі кота Матвєя з фільму Новорічні пригоди Маші і Віті (1975) чи його Вовка з мюзиклу Мама (1976), де він так запалював з Людмилою Гурченко в ролі Кози.

Пекельна хоругва, або Козацьке Різдво – це франкенштейн а-ля Сторожова застава, яка більш-менш тримається купи на поцуплених цитатах та чомусь називає цей бедлам постмодерною грою. Навчання чортенят бойовому гопаку це ще алюзія на Сім самураїв (1954) Куросави чи вже привіт радянській класиці Не бійся, я з тобою (1981) Юлія Гусмана? Провінційне подражаніє фільму 300 спартанців Зака Снайдера важко забути навіть на наступний день. Навіщо козак Семен вчить чортенят співати "Ой на горі та женці жнуть" на мотив американської стройової? Чому домовика козака Михтод звати Вінокентій, це козацький стьоб над католиками? Чому до козаків-характерників не припасували матричний ефект bullet time від самого де Боплана? Чому Михтод не загасив свої багаття у лісі, який екологічний меседж він показує цим усім маляткам?

Сексизм Лірника в дусі "баба гірше чорта" чи "гарна дівка, тільки відьма" закономірно ерегує демонстрацією козацького лібідо в епізоді про Зульфію на смертному одрі. Дешевий та сердитий сценарій перетворює єврейські сцени на відвертий маразм, а за такою прелюдією цілунку Семена та відьми Ядвіги (з паранормальними властивостями) мав би вже відбуватися секс. Бойову відьму Ядвігу грає акторка Діана Розовлян, яка в байопіку Стуса була його несмілою дружиною, що жодним словом не сміла потурбувати приліт Музи до Поета. І просто цікаво – це так Сашко Лірник проповідує козацькому родові мультикультурні шлюби з полячками чи просто натякає на "Тараса Бульбу"?

Неймовірно страшні та дешеві сцени райських чертогів, образ святого Петра та хуторянський янгол з мечем промовляють глядачам про те, що ліниві режисер зі сценаристом навіть не дивилися серіал Good Omens (2019), якщо вони вже так налягають на Ніла Ґеймана. Також схоже й на те, що вони навіть не надихалися у своїй самодіяльності трешевою стилістикою серіалу Dominion (2014) про пригоди архангелів Гавриїла та Михаїла у колишньому Лас-Вегасі.

Чорт, тобто головний поганець фільму Пекельна хоругва, або Козацьке Різдво, навіть не знає, що йому потрібно грати у своїх чорних лосинах та зі своїм москальським акцентом. Дівчинка, яка нині грає діарею в українській рекламі, більша професіоналка, ніж цей нечистий. Він періодично так вульгарно намагається давати якогось педикуватого гопника, що треба ще зрозуміти під кого він так невдало косить. Під Олексія Горбунова в ролі блазня Шико у серіалі Графиня де Монсоро (1995) Володимира Попкова чи під Кощія Безсмертного Георгія Мілляра з казок Олександра Роу (оскільки перечитав інтернетних чуток про його гомосексуальні походеньки)?